10:00 - 21:00 

Львів, вул. Сихівська 16а

Лише з малого вийде щось велике

Христина Станько May 25, 2019

Теорія розбитих вікон - якщо хтось розбив скло в будинку і ніхто не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в цьому будинку не залишиться, а потім почнеться мародерство.

Illustration

Як теорію розбитих вікон застосовували на практиці ще тоді, коли вона навіть не існувала?

У 1980- роках Нью-Йорк був шаленим пеклом. Там здійснювали більше, ніж 1500 важких злочинів ЩОДНЯ. Зокрема, до 7 вбивств у добу. Вночі вулицями ходити було надзвичайно небезпечно, а в метро їздити навіть вдень було лячно. Грабіжники та жебраки у підземках жили собі спокійним життям. Брудні і сирі платформи ледь освітлювались. У вагонах було зимно, а під ногами валялося сміття, стіни і стеля повністю розмальовані графіті.

Ось, що розказували про Нью-Йоркську підземку:

« Вистоявши безкінечну чергу по жетон, я спробував опустити його в турнікет, але помітив, що монетоприймач зломаний. Поряд стояв якийсь жебрак: зламав турнікет, тепер він вимагав, щоб пасажири віддавали жетони особисто йому. Один з його друзів поклонився до монетоприймача і почав витягувати зубами жетони, які застрягли, покриваючи їх слиною. Пасажири було дуже налякані, щоб суперечити цим людям: «Ось, бери цей жетон, яка різниця!» Більшість людей минали турнікети безплатно. Це була транспортна версія дантового пекла».

Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності за всю свою історію.
Втім, після цього сталось дещо зовсім незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року злочинність різко пішла на спад. Найближчими роками кількість вбивств знизилось на 2/3, а число важких злочинів – вполовину. До кінця десятиліття в метро здійснювалось вже на 75 % менше злочинів, ніж спочатку. Завдяки якій причині десятки тисяч психів і гопніків перестали порушувати закон?


Що ж сталось? Хто натиснув цей чарівний стоп-кран і взагалі що це за кран?

Він називається – «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуелле у книзі «Переломний момент» розповідає:


«Розбиті вікна» - це дітище криміналістів Вілсона і Келінга. Вони стверджують, що злочинність – це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклено, то прохожі мимо люди вирішують, що всім байдуже і ніхто ні за що не відповідає. Згодом будуть розбиті й інші вікна, та відчуття безкарності розповсюджується на всю вулицю, даючи сигнал всьому округу. Сигнал, який викликає більш серйозні злочини».

Малкольм Гладуелл

Гладуелл займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки через погану спадковість чи виховання. Велике значення на нього дає те, що він бачить навкруги.
Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, біля велосипедного паркінгу поруч з магазином забрали сміттєві баки і на рулі велосипедів повісили рекламні листівки. Тож почали спостерігати, скільки народу кине флаєри на асфальт, а скільки засоромиться. Стіна магазину, біля якої припарковані велосипеди, була ідеально чистою.
Листівки кидали на землю 33% велосипедистів. Пізніше експеримент повторили, тепер вже розмалювавши стіну беззмістовними картинками. Насмітили вже 69% велосипедистів.
Втім, повернемось до Нью-Йорку в епоху дикої злочинності. Всередині 1980-х в Нью-Йоркському метрополітені змінили керівництво. Новий директор Девід Ганн почав роботу з боротьби проти графіті. Не можна сказати, що вся міська спільнота втішилась ідеєю. «Хлопче, займись серйозними питаннями – технічними проблемами, пожарною безпекою та злочинністю. Не марнуй наші гроші на дурню!» Втім, Ганн був наполегливий:

Graffiti

«Графіті – це символ краху системи. Якщо починати процес перебудови організації, то першим має бути виграш над графіті. Не вигравши цієї битви, ніякі реформи не виконаються. Ми готові запустити нові поїзда вартістю в 10 млн доларів за кожен, але якщо ми не захистимо їх від вандалізму, то відомо, чим це закінчиться. Вони протримаються 1 день, а потім їх чекає така сама доля».

ТТож Ганн дав команду вичищати вагони. Маршрут за маршрутом. Кожен вагон день у день. «Для це було як релігійне дійство»,- розповідав він згодом.
Вкінці маршрутів встановили мийки. Якщо вагон проїжджав з графіті на стінах, малюнки змивали під час розвороту. Або ж вагон виводили із експлуатації. Брудні вагони, у яких ще не змили графіті у жодному разі не змішували з чистими. Ганн доносив до вандалів чітке послання.

« У нас було дещо в Гарлемі, де вагони столи вночі, - розповідав він.- В першу ніч з’являлись підлітки і заляпували стіни вагонів білою фарбою. Наступного дня, коли фарба висихала, вони приходили і обводили контури, а через добу все це розмальовували. Тобто вони працювали 3 ночі. Ми чекали, коли вони закінчать свою «роботу».
Потім брали валіки і все змальовували. Хлопці засмучувались до сліз, але все це було замальовано знизу вверх. Це був наш меседж до них: «Хочете тратити 3 ночі на те, щоб спотворити поїзд? Давайте, але це ніхто не побачить»…

У 1990-му році на посаду начальника транспортної поліції найняли Вільяма Браттона. Замість того, щоб займатись серйозною справою- важкими злочинами, він впритул взявся за «зайців»(ті, хто не купують квиток за проїзд). Чому?
Новий бос поліції вірив - так само як проблема з графіті, велика кількість «зайців» могло бути сигналом відсутності порядку. Це, у свою чергу, заохочувало робити більш важкі злочини. У цей час 170 тисяч пасажирів їздили в метро безоплатно. Підлітки просто перескакували через турнікети чи проривались силою. Якщо 2 чи 3 людини обманювали систему, інші (навіть, якщо не хотіли порушувати правила) приєднувались до них. Вони вирішували, що, якщо не платить ніхто, то вони також не будуть. Проблема набирала обертів.
Що ж зробив Браттон? Він виставив біля турнікетів з десяток передітих поліцейських. Вони ловили «зайців» по одному, надівали на них наручники і ставили в ряд на платформі. Там, власне, безбілетники стояли, поки не закінчувалась «велика ловля». Після цього їх проводжали в поліцейський автобус, де обшукували, знімали відпечатки пальців і пробивали за базою даних. У багатьох навіть виявили при собі зброю. В інших були проблеми із законом.

«Для копів це стало справжнім Ельдорадо,- розповідав Браттон. – Кожен затримання було схоже на пакет з попкорном, у якому лежить сюрприз. Що за іграшка мені зараз попадеться? Пістолет? Ніж? Ого, та за твоєю спиною вбивство. Насправді досить швидко погані хлопці порозумнішали, почали залишати зброю вдома і навіть оплачували за проїзд».

У 1994 році мером Нью-Йорка обрали Рудольфа Джуаліні. Він забрав Браттона з транспортного управління і назначив шефом поліції міста. До речі, в Вікіпедії вказано, що саме Джуліанні вперше застосував теорію розбитих вікон. Тепер знаємо, що це не так! Тим більше, заслуга мера очевидна – він дав команду розвивати стратегію в масштабах всього міста.
Поліція зайняла принципово жостку позицію по відношенню до дрібних правопорушеннях. Арештовували кожного, хто був не у тверезому вигляді і буянив в громадських місцях. Також тих, хто викидав пусті бутилки, розмальовував стіни, стрибав через турнікети чи клянчив гроші у водіїв за миття стікла. Якщо хтось справляв нужду на вулиці, він відправлявся зразу до тюрми.
Рівень міської злочинності став різко падати – так само швидко, як і в підземці. Начальник поліції Браттон і мер Джуліані пояснюють: «Дрібні і незначні, на перший погляд, проступки слугували сигналом для скоєння важчих злочинів».
Ланцюгова реакція була зупинена. Наскрізь кримінальний Нью-Йорк до кінця 1990-х років став найбезпечнішим мегаполісом Америки.
Чарівний стоп-кран спрацював.
Тож теорія розбитих вікон багатостороння. Можна застосувати її до різних сфер життя: спілкуванню, вихованню дітей і роботі.