Історія чемпіонки Роксолани Дзьоби-Балян
Коли мені було 17 років я потрапила під електричку, отримала серйозні пошкодження через які довелось ампутувати ноги. Після двох місяців у лікарні повернулась додому і ще тривалий час відновлювалась після серйозного травмування. Тоді звісно був шок і страх, але рідні та друзі допомогли мені пройти цей етап. Для себе я зрозуміла що якщо Бог залишив мене на цьому світі, то потрібно жити і насолоджуватись життям, що я і зробила.
Трохи згодом після травмування мене запросили на табір активної фізичної реабілітації для людей на візках. Це було цікаво для мене, бо в моєму колі оточення не було людей з інвалідністю і загалом було мало інформації про це. На таборі ми вчились їздити на активних візках, займались настільним тенісом та стрільбою з лука. Там я познайомилась з цікавими людьми, серед яких був Павло Козак, а також інструктор по стрільбі з лука, який після табору розповів про мене тренеру паралімпійців і мені запропонували займатись стрільбою з луку або фехтуванням. Спершу я спробувала фехтування, але після кількох занять зрозуміла що з цим не складається, тому пішла на стрільбу з лука, вона сподобалось мені більше, так я і почала займатись.
Перший рік тренування були як хобі для мене. Тоді я ще познайомилась зі своїм першим чоловіком і у нас народилась донька, тож стрільба з лука відійшла на другий план. Вже коли у 2004 році я повернулась і потрапила в збірну, тоді почався мій шлях до перемог. Я почала їздити на турніри, і через два роки здобула свою першу нагороду, разом з жіночою командою ми взяли золото на чемпіонаті Європи, потім я особисто стала чемпіонкою Європи, і срібною призеркою Чемпіонату світу. Далі брала участь у Паралімпійських іграх, поки ще не маю медалі, але цього року зайняла 9 місце і продовжую працювати над тим щоб наступного разу все ж привезти медаль.
Тренування займають значну частину мого життя, а з пандемією все стало ще складніше. Якщо раніше ми тренувались на стадіонах, то останні два роки мій тренувальний майданчик - це моя квартира. Я виділила кімнату в який висить щит і з відстані орієнтовно 5 метрів я щодня відточую техніку та влучність вдома. Перед змаганнями зазвичай їжджу на збори, де ми тренуємось два тижні по 2 рази на день. Насправді стрільба з лука це трохи нудний і марудний вид спорту, якщо порівнювати з іншими, тут адреналін піднімається лише в самого спортсмена і його тренера, але мені це подобається, тому я далі тренуюсь і вже готуюсь до ігор в Парижі.
Окрім спортивних перемог, я думаю моя головна перемога - це те що я живу і беру все найкраще від кожного дня. Так склалось що багато людей хочуть брати з мене приклад, я не хочу розчарувати їх і це мотивує мене досягати більшого. І звісно ж важлива моя перемога - це мої діти, якими я пишаюсь і хочу щоб вони пишались мною.
Ще одним досягненням я вважаю те, що навчилась жити зі своєю травмою, адже людям які користуються візком в Україні складно. Зараз вже краща ситуація, але якщо пригадати ті часи коли я тільки травмувалась, то було дуже складно. Я б сказала що на той час і ментальність у людей була трохи дика, на думку інших ми мали б сидіти вдома і нікуди не виходити, особливо я відчула це коли на таборі ми виїжджали на екскурсію в місто і всі витріщались на нас. З цим ситуація трохи змінилась, але на побутовому рівні проблеми залишились. Наприклад я щодня стикаюсь з тим що не можу просто кудись заїхати, десь сходи не такі, десь пандус неправильно зроблений, десь транспорт не пристосований і це щоденні випробування які доводиться проходити, адже я живу в соціумі і хочу бути на рівні з усіма людьми.