Історія чемпіона Павла Козака

“Сила волі це набута якість, що здобувається важкою зовнішньою та внутрішньою працею.”

Щоб здобути силу волі мені довелось зіткнутись лицем до лиця з багатьма випробуваннями, та рано взяти відповідальність за своє життя. Коли мені було 11 я впав з дерева, і отримав складні переломи хребта, рук та ребер.  Я потрапив у лікарню, де в той час не проводили таких складних операцій, у нейрохірургів не було потрібних навиків, тому без ускладнень не обійшлось.

По дитячій наївності я думав що вистачить двох тижнів щоб відновитись і жити звичним життям. Проте виявилось що все тільки починається, і в лікарні мені довелось пробути аж 4 місяці. Психологічно було дуже складно, бо не було жодної інформації ні про такі травми, ні про реабілітацію після них.

Після 4 місяців мене виписали з лікарні в невідомість.

Тоді не було вільного доступу до інформації, та такої поширеної як зараз фізичної терапії. Тому мені довелось бути реабілітологом самому собі.

До травми я горів спортом, я жив ним,  ходив на тренування з боксу і дзюдо. Моє тіло було натреноване, і я інтуїтивно почав займатись, тіло саме підказувало як і що потрібно робити.

Перекладина, бруся, гантелі, імпровізоване обладнання з меблів - це все що у мене було. А ще в мене була ціль - ходити на своїх двох, тому я віддано тренувався по 4 години на день. Моя ходьба почалась з того що я пересувався на ліктях і тягнув тіло за собою, далі лазив рачки, а тоді пробував ставати на ноги. Починаючи з 2 секунд згодом результат довів до 20 хвилин я міг простояти та пройти з допоміжними засобами. Намотував кола загальним коридором, але коли доходив до сходів мій шлях закінчувався. На той час я був категоричний хотів ходити, і не погоджувався на візок.

“Краще класно кататись ніж погано ходити”, слова які змінили моє сприйняття, і я дізнався що таке активний візок.

Після 5-ти років самостійного відновлення я потрапив у табір активної реабілітації в Винниках, де навчився техніки переміщення на активному візку. Я зрозумів що з ним можна легко та швидко пересуватись, самотужки підніматись сходами та взагалі бути достатньо мобільним. Моє життя знову змінилось, а активний візок разом з моїми навиками став для мене хорошою компенсацією ніг. Головне це індивідуально підігнати його  під користувача, чим я до речі зараз займаюсь.

Інвалід чи неповносправний - як тільки мене не називали. Спершу мене це зачіпало, але зараз я пропускаю такі слова повз вуха. Це все свідчить про виховання людини і її рівень свідомості. Хочу зазначити що правильно говорити - людина з інвалідністю, бо спершу йде людина, а тоді вже її функціональний стан, і аж ніяк не людина з особливими проблемами, адже у всіх є особливі потреби.

Моє життя змінилось, я прийняв це і хотів рухатись далі, повернутись у спорт.

Першим моїм досвідом після травми стало фехтування. Я віддав йому три роки, але марно. На жаль, тренер був не зацікавлений в моєму розвитку. Я готувався до змагань, показував хороші результати, проте туди потрапляли люди, які були значно слабшими за мене.

Це було моє перше розчарування в спорті, яке дало мені зрозуміти що кожен повинен бути на своєму місці і відповідально ставитись до своєї роботи. Я залишив секцію фехтування але не жалкував, відкрились нові можливості.

Після фехтування я з другом, Пітиним Маряном, розвивав баскетбол на візках у західній Україні. Було важко, зірок з неба не зривали, але стабільно боролись за бронзу на Чемпіонатах України. Тренувались в маленькому залі, де було складно роз’їхатись на візках коли збирався повний склад. Згодом перебрались у великий зал, на стадіоні Сокіл, у нас з’явився транспорт, маленький уазік, в який ледь поміщались команда. Це був не суперсервіс але він значно спростив нам життя. Так ми деякий час тренувались та їздили на турніри.

Друге розчарування відбулось коли баскетбол визнали не пріоритетним видом спорту в Україні та повністю припинили фінансування.

Спортсмени потрібні поки вони молоді, здорові і бажано відразу готові, ті в яких не потрібно вкладати кошти. На жаль це була не наша історія, тож без фінансування команда розпалась.

В жим штанги лежачи я прийшов в 2004 році.  В 2007 виконав норматив майстра спорту, а в 2010  майстра спорту України міжнародного класу.

Наступний етап був більш успішним для мене. Я почав самотужки займатись в залі, результати не забарились. Вигравав національні та міжнародні чемпіонати, як серед паралімпійців, так і серед здорових. Мій рекорд у жимі штанги лежачи - близько 150 кг. До цього я доклав багато зусиль, тренувався по 3-4 рази на тиждень, не покладаючи рук.

Я маю багато перемог у спорті, але найбільша перемога і нагорода - це моя донька.

Я не вважаю себе неповносправним, моє життя цікаве і насичене, я маю кохану дружину, доньку про яку мріяв, роботу яку люблю. Травма змінила моє життя, але вона навчила мене виходити з того що є, не скаржитись на обставини,- а шукати можливості.

Щодо роботи, то я соціальний працівник, консультую людей по питаннях технічних засобів реабілітації та оформленні різних документів. Також я люблю складати активні візки, допомагаю підлаштувати їх індивідуально, щоб вони були максимально зручними у користуванні.

Попри це основна моя роль - наставник програми “Перший контакт” в центрі відновного лікування “Модричі”. Я працюю з людьми після травм або з вродженими порушеннями, консультую по фізіологічних особливостях, фізичних навантаженнях та соціальному забезпеченні. Моє завдання навчити людей бути самостійними та адаптовуватися до обставин, оскільки батьки чи опікуни не вічні.  Ділюсь своїм досвідом та знаннями яких в свій час мені дуже бракувало.

Я працюю з різними людьми і посмішки на їхньому обличчі роблять мене щасливими, я радію коли люди мотивуються і рухаються вперед. Для мене такі речі це не робота, а внутрішня сатисфакція. Я люблю свою роботу, бо відчуваю що від неї залежить майбутнє моїх клієнтів.

Якби я міг повернутись в період після травми, то я б порадив собі не концентруватись виключно на чомусь одному. Коли ти сліпо віддаєшся лише спорту, то травма забирає в тебе все. Ти залишаєшся з нічим, а так не має бути. Треба знаходити час на освіту, саморозвиток, стосунки, відпочинок, рухатись в різних напрямках, бо життя підкидає багато шансів. І головне це пам’ятати що час летить, треба жити вже і зараз.

Автор: Олена Мала